«Країна мрій» — фестиваль, що об'єднав покоління: розмова з Олегом Скрипкою

Цього літа Київ знову заграє кольорами автентики, музики, мистецтва та мрій. З 20 по 22 червня в Національному ботанічному саду ім. М.М. Гришка відбудеться фестиваль, на який чекають тисячі — Міжнародний етнофестиваль «Країна Мрій». Заснований у 2004 році легендарним Олегом Скрипкою, він став точкою відліку для багатьох культурних змін: саме тут вишиванка стала гордістю, а не даниною формі, саме тут народилося покоління нових українських гуртів, подій і сенсів.

Напередодні цьогорічного фестивалю ми поспілкувалися з Олегом Скрипкою — музикантом, мрійником, патріотом і культурним фронтовиком. Поговорили про те, як усе починалось, що змінилося за 21 рік, чим живе фестиваль нині — і про мрію, яка стала реальністю.

— Олеже, що надихнуло Вас створити фестиваль «Країна мрій»?

— «ВВ», напевно, був і залишається найфестивальнішим колективом в Україні. Ще за радянських часів ми дуже багато їздили по фестивалях. А з початку 90-х почали виступати на міжнародних — їх було справді багато. І коли я порівнював, як організовані фестивалі за кордоном і у нас, в Україні, то чітко бачив різницю.

У нас величезний творчий і музичний потенціал, але він тоді був геть негідно представлений у фестивальній культурі. Хотілося створити щось якісне, потужне. У світі є така форма — World Music Festival. Це поєднання традиційної й сучасної народної музики. У 90-х це був справжній тренд, і залишається ним дотепер.

Це ж про нас! Про нашу українську природу, пісні, колективи, які тільки чекали, щоб їх хтось побачив і почув. Треба було лише поглянути збоку, щоб по-справжньому оцінити, яка в нас глибина.

Так і народилася ідея — у 2004 році ми запустили фестиваль «Країна мрій». Із правильними цінностями, на правильному місці. А допоміг у цьому мій сусід, Микола Пересунько — саме він очолював тоді Співоче поле. Це був ідеальний простір, і ми зробили все так, як мріялося: багато сцен, напрямків, але всі вони об’єднані навколо української традиції.

— Яким був перший фестиваль? Що найбільше запам’яталося?

— Іноді ти щось плануєш, маєш ідеї, амбіції, а виходить ще краще, ніж уявляв. Так сталося і з першим фестивалем. Це була перша така масштабна подія, яку я ініціював. І що мене тоді дуже здивувало — це реакція людей.

На той час у Києві виявилося багато молоді, багато патріотичних людей. Дуже багато прийшли у вишиванках. Була така потреба у людей — проявити себе, свою культуру. І погода була ідеальна, і все задумане спрацювало, як слід.

Пам’ятаю, як на завершення ми співали «Країну мрій», і вся площа співала разом. А потім люди самі, спонтанно, заспівали гімн України. І це, напевно, було одне з перших масових виконань гімну — не всі ще тоді знали слова і мелодію.

А ще — абсолютна чистота після фестивалю. Ми, як організатори, були готові до купи сміття. А люди просто зібрали все за собою. Це був якийсь інший Київ, інша Україна, яка мене тоді щиро вразила.

— Як трансформувався фестиваль «Країна мрій» з часом?

— Фестиваль із самого початку був продуманий у своїй формі. Ми додавали нові активності, події ставали масштабнішими, довшими — починали з двох днів, тепер маємо три. Майданчиків стало більше, але головна ідея залишилася незмінною: фестиваль має бути мультивекторним.

Людина, яка приходить, повинна буквально відчути дух захоплення — щоб перед нею відкривався цілий світ, і кожен міг знайти щось близьке до свого серця.

Але найсуттєвіше — це те, як змінилося значення фестивалю для мене самого. Спочатку я замислював його як музичну подію. Не вкладав туди глибоких, політичних чи патетичних сенсів. Але виявилось, що саме українці надали йому цього змісту.

Ми всі потребуємо місць об'єднання — культурних центрів сили. І «Країна мрій» стала таким центром. Це вже не просто подія — це місце зустрічей, народження родин, знайомств, проєктів, спільнот.

Люди мені розповідали історії: «Познайомилися на “Країні мрій”, одружилися, от п’ятеро дітей вже маємо». І вони не пропускають жодного фестивалю. Це неймовірно.

А ще пізніше я усвідомив: мрії — це не абстракція. Усе починається з мрії. Те, що ми маємо сьогодні, спершу існувало як уява, надія. А потім — матеріалізувалося. Тож «Країна мрій» — це проєкт майбутньої України. Проєкт країни, у якій ми хочемо жити.

— Яку роль, на вашу думку, фестиваль відіграє у формуванні національної свідомості?

— Я завжди був за природні процеси — і в суспільстві, і в головах людей. І трансформація «Країни мрій» відбулася органічно. Вона стала важливою платформою для національного самоусвідомлення.

Це не просто культурна подія — це мистецький проєкт високого класу. На сцені виступають найкращі представники української культури — не завжди найбільш відомі, але точно найталановитіші. Це однодумці. Коли багато людей мислять в одному напрямку — виникає резонанс, і саме тоді починає формуватися світогляд, майбутнє.

Я переконаний, що «Країна мрій» передувала всім подіям: Помаранчевій революції, Революції Гідності. Той дух, який виникав на Співочому полі, потім з’явився і на Майданах, і, зрештою, нині — на фронті.

Культурний фронт — це не пафос. Це реальність. Культура — наша зброя. Свідомість — наша зброя. Дух — наша зброя. Саме з культури починається нація, і тому важливо тримати цю планку, розвивати її.

Ми створили «Країну мрій» як мультикультурний фестиваль, абсолютно відкритий і толерантний. На ньому завжди були присутні представники різних народів, культур, традицій. Адже в основі всього — просте людське бажання: мати чисте небо, гарну музику, смачну їжу, мир і радість.

І хоч як це складно пояснити словами, кожен, хто приходить на фестиваль, відразу це відчуває. Це атмосфера, яку не сплутаєш ні з чим.

— Як, на вашу думку, змінилося ставлення українців до етнокультури з часу першого фестивалю?

— Коли ми починали, етнокультура — це була нішева тема. Люди, які мали вишиванки чи говорили українською, були в меншості. Це було швидше винятком, ніж правилом.

А зараз, за 20 років, це стало мейнстрімом. Стало модним. Традиційні строї, вишивка, український стиль — усе це вибухнуло як тренд. І це не лише на фестивалях, це в побуті, у світовій моді. Сукні з вишивкою від українських дизайнерів носять світові зірки й політики. Це вже глобальний культурний знак.

І це справжнє диво. Ми цього, можливо, до кінця не усвідомлюємо, але це вже перемога. Перемога нашої культури, самобутності, традиції. Це і є формування народу.

— Ви не просто популяризували етніку, а й змінили сприйняття вишиванки. Як це відбувалося?

— На початку ми починали з вечорниць — маленьких тематичних вечорів, і потім вже переросли у фестиваль. Тоді існував такий «радянський стандарт» культури — ніби й етніка, але у формі спотвореній. Пафосні постановки, ерзац, відірваний від реальності. Справжній народний дух був десь там, у глибинці, і вже почав зникати.

Ми хотіли показати, як це насправді звучить, виглядає, рухається — живо, щиро, без фальші. Як співають і танцюють в народі, як виглядає справжня вишивка, як пахне справжнє ремесло.

Тоді ми протиставляли себе радянському насліддю. А зараз, коли це стало модою — молодь уже не зовсім розуміє нашу мотивацію. Мене часом навіть асоціюють із тими старими вишиванками — радянськими, без форми, без стилю. Але ми ж якраз і прагнули показати інше — естетику, вишуканість, модерн.

Пам’ятаю, як ми почали носити вишиванки з красивим кроєм. І це вже були не мішки, а майже як італійські сорочки — тільки з українською душею. У мене зараз десятки таких сорочок, зшитих прекрасними майстрами. Це вже — новий рівень культури.

Але радянський дух ще живе в головах. І наша задача — його відпустити. Бо справжнє — це те, що було закладене у віках: елегантність, гідність, стиль, краса.

— Коли ви вперше відчули, що «Країна мрій» — це вже не просто фестиваль, а явище?

— Вже на першому фестивалі це було видно. Ми створювали мистецьку подію, без політичного підтексту. Але енергетика, яка виникла, була потужнішою за задум.

Я тоді зрозумів: ми створили інструмент. Сильний інструмент єднання. Ми самі не до кінця усвідомлювали, що запустили. Але люди прийшли, вони були готові. Вони чекали. І «Країна мрій» стала відповіддю на цю потребу.

З того моменту вона стала більше, ніж фестиваль.

— Що для вас особисто означає «Країна мрій»?

— Для мене «Країна мрій» — це, без перебільшення, моя дитина. Як багатодітний тато, я дуже люблю своїх дітей, хочу для них щастя, розвитку, глибини, мудрості. І «Країна мрій» — це ще одна така дитина. Це і моя гордість, і моя місія, і, певною мірою, історичний ґрунт, на якому я стою.

Хоча фестиваль — це не людина, але в мене до нього ставлення як до живої істоти. Він має свою долю, свою енергію. І я справді його люблю. І щиро бажаю йому подальшого розвитку, ще більшої сили і впливу.

— Які моменти з фестивалів ви ніколи не забудете?

— О, таких багато. Наприклад, перший фестиваль у 2004 році — ми виконували пісню «Країна мрій», це було під вечір, найдовший день року, свято Купала. І в цей момент прямо над нами пролетіла зірка. Я її побачив. Це було ніби знак згори — щось дуже світле і позитивне.

А ще був один фестиваль у десятих роках, коли на Київ налетів страшенний ураган. Дощ був такий, що змив буквально все. Апаратура — знищена, звук — відключений, сцена — не працює. Люди розбіглися, артисти поховалися. Але залишилася частина гостей, і одна польська виконавиця, здається, Яна Савицька, вийшла і просто почала співати наживо, без мікрофону. Потім до неї долучилися інші музиканти, гурт «Божичі», і ми всі разом створили щось магічне — акустичний концерт на траві, під мокрим небом, але з неймовірною атмосферою.

Це був момент, коли ти розумієш: навіть негода не зупинить музику, не зруйнує дух фестивалю. І це відчуття єдності — воно залишилось у серці.

— Яким буде фестиваль цього року? Що нового?

— Цьогоріч нам уже 21 рік. Це зрілість. Ми зберегли всі ключові елементи: етно-рок сцену, автентичний спів, народні танці, дитячу галявину, козацькі забави, алею майстрів. Це — основа. Без неї «Країна мрій» не існує.

Але щороку ми додаємо щось нове. Наприклад, літературний майданчик існує вже понад 10 років. Його допомагали робити брати Капранови. Цього року, на жаль, без них, але молодь підтягується — зокрема, поет Максим Коровниченко. З’являється нова українська поезія, і вона дуже сильна.

Також ми розширили містичну частину фестивалю — тепер це ціла територія в ботанічному саду. Там і чайні церемонії, і звукотерапія, і мульфарські практики, і японський сад, і медитації. Це дуже популярний напрям.

І ще одне важливе — ми хочемо започаткувати героїчну сцену. Це буде благодійний простір на підтримку наших військових, сцена сили, де виступатимуть як військові музиканти, так і рок-гурти з патріотичним репертуаром. Це вже не просто мистецтво — це внесок у перемогу.

— Як «Країна мрій» трансформується під час війни? Якою є її благодійна місія сьогодні?

— Війна дуже змінила нас усіх — і фестиваль також. Ми відновили «Країну мрій» під час війни — це вже буде третій фестиваль у воєнні роки. Перший після паузи був меншим за масштабом, другий — значно більшим, а цього року я відчуваю, що він стане ще сильнішим і глибшим.

У нас завжди була благодійна складова, але зараз вона стала ще важливішою. Ми допомагаємо нашим військовим, підтримуємо проєкти реабілітації. Цього року плануємо героїчну сцену, де виступатимуть як самі військові, так і рок-гурти, які виконують патріотичні пісні.

У моєму особистому репертуарі теж з’явилися нові пісні, написані у відповідь на війну. Це — музика боротьби, музика надії, і вона звучатиме на сцені «Країни мрій».

— Розкажіть про цьогорічну мапу фестивалю. Якими будуть основні локації?

— Цього літа ми знову збираємось у ботанічному саду ім. Гришка — фантастичному місці на Печерську. Саме розквіт, найдовші дні, ідеальний час для «Країни мрій».

Одразу біля входу — карта фестивалю, яка допоможе знайти свою мрію. Під величезним дубом — кобзар, що виконує старовинні канти. Далі — літературна сцена, ярмарок книжок, молоді поети, поетичні імпровізації.

У самому серці — сцена «Край-рай», з традиційним співом і танцями, школами обрядів, купальськими іграми. Тут же — смаколики, традиційні наїдки. І це одна з найкрасивіших галявин фестивалю.

Буде й дитяча галявина з автентичними іграми та забавками. Ми створюємо простір, де діти можуть розважатись, а батьки — вільно мандрувати іншими локаціями.

— Героїчна сцена — це нове. А що ще цікавого з’явиться цьогоріч?

— Містична частина фестивалю — ще одна важлива новація. Минулого року ми її окремо виділили, і вона стала повноцінною територією. Тут традиції здоров’я, мульфарські практики, йога, цвяхостояння, чайні церемонії, звукотерапія, астрологія, таро, і навіть японська культура — каліграфія, мечі, самураї. Це окрема філософія, яка цікава багатьом.

Також повертається дискусійне коло — простір для спокійних розмов, обміну думками. І, звісно, етно-рок сцена, алея майстрів, сцена «Снамрій», яка збирає найбільшу аудиторію. Там звучатиме рок, джаз, етно, сучасна музика з корінням.

— Чого ви прагнете для майбутнього «Країни мрій»?

— Про це я говорю вже багато років: фестивалі на кшталт "Країни мрій" потребують підтримки. Грантів, меценатів, системної уваги держави. Бо такі проєкти не менш важливі, ніж інші види безпеки. От уявіть — одна ракета ППО коштує $2–3 мільйони. За ці гроші фестиваль міг би існувати десять років і щороку посилювати культурну оборону України.

Коли чую фразу «це не на часі» щодо культури — це говорить людина, яка не мислить категоріями майбутнього. Бо культура формує не лише смак, а й ідентичність, дух і стійкість народу. І фестиваль, який ми робимо, — це велика праця однодумців. Але в країнах, де я бував, як-от Франція, такі заходи мають потужну державну підтримку, і це дає результат.

Тому моя мрія — щоб культура не була маргінесом, щоб люди цікавилися глибшими сенсами, а не лише поп-культурою, яку, відверто кажучи, штучно нав’язують як єдино можливий формат.

— А чи мрієте ви про «Країну мрій» за кордоном?

— Ми вже проводили фестиваль не лише у Києві — були у Львові, робили багато вечорниць по всій Україні. І навіть за кордоном: фестиваль «Країна мрій» був у Нью-Йорку, Осло, а найбільший — у Лондоні, у 2013 році просто біля Лондон-Брідж, на березі Темзи. Це був справжній прорив.

Чи хочу повторити? Безперечно! Зараз багато говоримо про фестиваль у США. Чи це відбудеться — побачимо. Але я впевнений, що українська культура потрібна світу.

— Яку мрію в рамках фестивалю ви ще не реалізували?

— Насправді, мрій багато. Це нескінченний процес — ідей завжди більше, ніж ресурсів. Але моя головна мрія — це планування наперед. Щоб ми, провівши цьогорічний фестиваль, мали бюджет на наступний. Щоб могли спокійно готуватися, запрошувати зіркових артистів заздалегідь, розвивати програму, будувати якісну промоцію.

Мрію, щоб фестиваль став сталою традицією з надійною основою, а не щорічною боротьбою за виживання. І вірю, що це можливо. Бо «Країна мрій» — це вже не просто подія. Це — простір, де мрії стають реальністю.

«Країна Мрій» — це не просто фестиваль. Це культурне серце України, яке б’ється в унісон із піснями, традиціями та мріями тих, хто не зламався, хто любить, хто творить і хто бореться. Це місце, де можна доторкнутися до глибини, знайти однодумців, відчути силу українського духу.

І попри всі виклики — війна, нестабільність, щоденні тривоги — фестиваль повертається. Тому що мрії — це теж зброя, мрії змінюють світ, а з них народжується Україна майбутнього.

📍Запам’ятайте дати: 20–22 червня, ботанічний сад, «Країна Мрій».
Три дні, які неможливо буде забути.

🎟 Квитки вже у продажу: kontramarka.ua