Герої не вмирають: історія Дмитра Дубика, який віддав життя за Україну

Він міг би будувати кар’єру, створювати сім’ю, радіти життю. Але вибрав боротьбу. 24-річний Дмитро Дубик, старший солдат військової частини А4180, загинув, захищаючи Київщину від російських окупантів.

Його історія – це не просто біографія. Це історія людини, яка з перших хвилин вторгнення стала на захист Батьківщини і до останнього подиху залишалася вірною присязі.

Шлях від школяра до воїна

Дмитро народився 24 вересня 1997 року в селі Романівка на Житомирщині. Його батьки були звичайними працівниками – батько агроном, мати зоотехнік. Коли хлопчику виповнилося три роки, родина переїхала до Києва.

З дитинства Дмитро проявляв допитливість, наполегливість і командний дух. Навчався в школі №13 ім. Хитриченка, а після 9 класу вступив до коледжу імені Грінченка. Закінчивши його з відзнакою, продовжив навчання в університеті, отримавши диплом менеджера. Паралельно працював у "Сільпо", швидко підіймаючись кар’єрними сходами.

Вибір, який змінив усе

2019 року Дмитро вирішив служити в ЗСУ. Спочатку строкова служба, потім контракт. Його направили в військову частину А4180 на Київщині, де він став солдатом-стрільцем роти охорони. Саме тут він і зустрів 24 лютого 2022 року – день, який розділив його життя на "до" і "після".

Останній бій за Україну

Коли почалося вторгнення, Дмитро чергував у частині. О 5-й ранку він зателефонував матері: "Мамо, почалася війна". Він наполіг, щоб родина та його кохана дівчина виїхали з Ірпеня.

Усі дні запеклих боїв за Київщину він залишався на позиціях. З 24 лютого по 19 березня військову частину Дмитра оточили окупанти, йшли жорстокі бої. Але навіть у найважчі моменти він підтримував рідних телефоном, намагаючись їх заспокоїти.

Останній раз він вийшов на зв’язок 20 березня о 6-й ранку. Повідомив коханій, що заступає на чергування. Більше його голосу не чули.

Наступного дня рідні дізналися, що військову частину взяли в полон. А 4 квітня стало відомо – 20 березня Дмитро загинув у бою, боронячи Україну.

"Він був душею компанії": спогади друзів та колег

• Альона Улянченко, керівниця в "Сільпо":

"Дмитро був не просто підлеглим – він був як рідна дитина. Завжди активний, відповідальний, зростаючий професіонал. Колектив пам’ятатиме його як щиру, позитивну людину."

• Аліна, однокласниця Дмитра:

"Він був серцем нашого класу. Завжди підтримував, жартував, мотивував. Його ім’я закарбоване в пам’яті кожного з нас."

• Ольга Васильчук, куратор коледжу:

"Навіть після випуску він знаходив час приїхати, запитати, як справи. Дмитро мав велике серце, яке він віддав Україні."

Вічна пам’ять герою

6 квітня 2022 року Дмитра поховали в рідному селі Романівка. Він навічно залишиться у пам’яті України як воїн, який віддав своє життя за свободу.

За свій подвиг нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно). Також рішенням Ірпінської міської ради йому присвоєно звання "Почесний громадянин Ірпеня".

Дмитро Дубик – це обличчя справжнього українського героя. Він не встиг створити сім’ю, але створив майбутнє для України. Він не встиг здійснити всі свої мрії, але здійснив мрію мільйонів – відстояти Київщину. І поки ми пам’ятаємо його ім’я – він живе.

Вічна слава Герою!