Колір як музика: у мистецькому просторі Goldens презентували творчу спадщину Ліщинера

У мистецькому просторі Goldens у Києві презентували виставку «Метафізика внутрішнього світла», присвячену творчій спадщині Михайла Ліщинера — одного з найяскравіших представників львівської модерністської школи.
Експозиція охоплює понад два десятки полотен митця — від 1960-х до початку 1990-х років.

Світло як стан душі

Ліщинер працював у власній, впізнаваній мові.
Його картини — це геометрія кольору, стримана, продумана палітра та ритм, що нагадує музичну партитуру.
Художник ніби «висвітлює» форму зсередини — світло не падає на предмет, а виходить від нього, перетворюючи побутові мотиви на духовні образи.

У виставці можна побачити ключові твори:

• «Трубач» (1970) — колір як архітектура звуку;
• «Практичне заняття» (1967) — метафора творчого акту;
• «Пляшкова дефіляда» (1972) — інтелектуальний натюрморт, протест проти стандартизації радянського побуту;
• «Пробудження» (1976) та «Мрії» (1983) — вершини медитативного стилю художника.

Мистецтво внутрішнього опору

Ліщинер належав до офіційної радянської художньої системи, але зумів створити простір свободи — внутрішню опозицію масовості та безликості.
Його живопис перегукується з традиціями Баухаузу, пошуками Пауля Клеє та Йозефа Альберса, однак зберігає щось суто українське: поетику побуту, народну чуттєвість, мотиви єврейського фольклору.

Біографічні штрихи

Михайло Ліщинер (1912–1992) народився в Тирасполі.
Рано осиротів, пережив дитячий будинок, відкрив у собі музичний і художній талант.
Навчався в Київському художньому інституті, контактував із Романом Сельським і Вітольдом Манастирським, знав європейський модернізм.
Після війни осів у Львові, викладав, працював у Худфонді та зберігав творчий шлях поза ідеологічними рамками.

Виставка в Goldens — спроба повернути Ліщинера у сучасний мистецький контекст, нагадати, що український модернізм — це не тільки гучні імена, а й ті, хто створював чесну, камерну мову кольору й світла всупереч часові.