Комфорт чи безпека: чому в Києві роками не вирішують питання туалетів у метро

Київ знову повернувся до теми, яка для європейських столиць давно є закритою, а для нашої — болючою і принизливою. Кияни вчетверте за три роки вимагають облаштувати громадські вбиральні в метрополітені. Чергова петиція зібрала необхідні понад 6000 підписів і 22 грудня була офіційно завершена — тепер міська влада зобов’язана її розглянути .

Метро без туалетів — щоденна реальність столиці

Київський метрополітен — це понад 1,3 млн поїздок щодня, десятки пересадок, години в дорозі й укриття під час повітряних тривог. Але при цьому — жодної доступної громадської вбиральні для пасажирів.

Авторка петиції Вероніка Бібік прямо говорить про те, що проблема давно вийшла за межі «незручності». Відсутність туалетів у метро:

• ускладнює життя дітям і літнім людям;
• створює серйозні проблеми для вагітних жінок;
• фактично дискримінує людей з інвалідністю та хронічними захворюваннями.

І це — у місті, яке декларує курс на європейські стандарти.

Чого саме вимагають кияни

Цього разу вимоги сформульовані чітко і без «півтонів». Петиція містить три ключові пункти:

• розробити міську програму облаштування туалетів на всіх станціях метро;
• забезпечити безкоштовне користування або фінансування з бюджету;
• гарантувати регулярне прибирання та доступність для маломобільних людей .

Головний акцент — саме на безкоштовності. Попередні компромісні ідеї з платними туалетами киян більше не влаштовують.

Три роки обіцянок: як Київ ходить по колу

Це вже четверта спроба змінити ситуацію:

• 2022 рік — перша петиція, понад 6000 підписів. Відповідь мера: туалети — лише при новому будівництві.
• Липень 2025 року — друга петиція, платні туалети. Знову 6000+ підписів, але у вересні її відхиляють.
• Жовтень–грудень 2025 року — третя і нинішня петиція знову про безкоштовні вбиральні, яка успішно доходить до розгляду .

Фактично місто три роки відповідає одне й те саме: «зараз неможливо, колись потім».

Аргументи Кличка: техніка, норми і безпека

Мер Києва Віталій Кличко послідовно пояснює відмови кількома тезами:

• старі станції проєктувалися без громадських туалетів;
• службові вбиральні розташовані в технічних зонах;
• в умовах воєнного стану доступ пасажирів до таких зон — ризик безпеці;
• переобладнання потребує складних інженерних рішень.

Формально — усе логічно. Але для киян ці аргументи звучать як виправдання бездіяльності, а не план дій.

Європа може — Київ ні?

У більшості європейських столиць туалети в метро — стандарт, а не бонус:

• Франція, Німеччина, Польща, Чехія — безкоштовно або за символічну плату;
• Велика Британія, Австрія, Японія, Південна Корея — як частина транспортної інфраструктури.

Навіть в Україні є приклад — Харків, де на частині станцій туалети для пасажирів працюють. Тобто питання не у «неможливо», а у пріоритетах.

Що є зараз насправді

Сьогодні ситуація виглядає парадоксально:

• службові туалети є на всіх 52 станціях, але лише для персоналу;
• пасажири можуть скористатися ними лише під час повітряної тривоги, коли метро працює як укриття;
• з 2018 року нові будівельні норми передбачають туалети, але жодної нової станції з того часу не відкрили .

Обіцянки є — результатів немає.

Чому це питання гідності, а не комфорту

Громадські туалети — це не «зайва опція». Це:

• показник інклюзивності міста;
• базова повага до мешканців і гостей столиці;
• елемент цивілізованої міської інфраструктури.

Коли мільйонне місто роками не може вирішити цю проблему, воно фактично визнає: потреби людей — не в пріоритеті.

Що далі

Петицію зобов’язані розглянути офіційно. Рішення знову ухвалюватиме міський голова. Досвід попередніх років не дає ілюзій, але четверта спроба за три роки — це вже не випадковість, а чіткий суспільний запит.

Тема туалетів у київському метро давно перестала бути жартом. Це лакмусовий папірець ставлення влади до щоденних потреб киян. Поки у Європі це вирішене питання, Київ продовжує пояснювати, чому «не час».

Петиція — не гарантія змін. Але вона ще раз доводить: кияни не готові миритися з інфраструктурою, яка застрягла у минулому столітті. І чим довше місто ігнорує цей запит, тим гучнішим він стає.