«Ліфт» — трилер у сцені під дахом Театру ім. Лесі Українки

У Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки знову показують виставувиставаза п’єсою Гарольда Пінтера. Постановка має камерний формат і розігрується на сцені під дахом — у замкненому просторі, що від самого початку задає атмосферу напруги. Перегляд триває одну годину, але цього часу достатньо, щоб поставити глядача перед складними моральними виборами

П’єса Пінтера The Dumb Waiter належить до найбільш знакових його ранніх робіт. Саме з неї беруть початок теми, які пізніше стали ключовими у творчості драматурга: абсурд очікування, непевність комунікації, тиск обставин, що руйнують людську гідність. Зовні — звичайний побут, двоє чоловіків ведуть розмову і чекають. Усередині — невидима загроза, що поступово стискає простір.

У постановці театру головні ролі виконують Дмитро Савченко (Бен) та Андрій Пономаренко (Гас). Вони займають сцену удвох, і саме їхня взаємодія рухає сюжет. Персонажі ніби намагаються триматися буденної бесіди, але кожне слово видає напруження: вони не знають точної мети свого перебування, не знають, коли станеться щось, на що вони очікують, і чи зможуть вплинути на власну долю. Зворотний зв’язок вони отримують через ліфт dumb waiter — мовчазний механізм, який подає їм накази, що не пояснюються. Поступово цей ліфт перетворюється на символ системи, яка не розмовляє, але вимагає.

Режисер Михайло Ганєв обирає мінімалістичні засоби: обмежений простір, приглушене світло, холодний звук. Усе це підкреслює головне — герої опинилися в ситуації, де слово не рятує, а мовчання не дає спокою. Сценографія Олени Дробної побудована на контрастах: простота декорацій різко суперечить тому, що відбувається в головах персонажів. Немає зайвих деталей — тільки замкнутість і чекання.

П’єса Пінтера традиційно викликає питання, на які не існує однозначних відповідей. Хто саме контролює героїв? Наскільки далеко може зайти людина, виконуючи накази? Чи має право сумніватися, якщо сумнів ставить під загрозу її безпеку? У виставі ці питання звучать особливо гостро. Глядачеві не пропонують готового висновку — навпаки, змушують спостерігати за героями й вирішувати, де проходить межа між страхом та усвідомленою відповідальністю.

Цікава деталь: саме ця п’єса надихнула Мартіна МакДонаха на створення сценарію до свого першого повнометражного фільму «Залягти на дно у Брюґґе». Двоє людей в ізоляції, невідомість і спроба жити всередині наказу — мотиви, що повторюються у різних творчих формах. Пінтер робить це через мовчання, паузи, двозначні репліки. МакДонах — через чорний гумор і трагічність. Але витоки однакові: людина не може уникнути зустрічі з власною совістю.

«Ліфт» у театрі Лесі Українки — це не розвага й не простий психологічний сюжет. Це розмова про сучасний стан людини, чию волю обмежують обставини та системи. Постановка пропонує побачити, що вибір є навіть там, де здавалося, що він неможливий. Питання в тому, чи наважиться людина ним скористатися.