«Пам’ять серця» після трансплантації: чому реципієнтам приписують звички донорів

сторії про те, що після пересадки серця людина раптом змінює смаки, характер або повторює звички донора, регулярно з’являються у медіа та соцмережах. Однак доказів, що трансплантований орган здатний переносити спогади чи особисті риси, немає. Кардіохірургиня Інституту серця МОЗ України Софія Чайковська пояснює такі випадки передусім сильними емоціями та прагненням родини зберегти зв’язок із людиною, яку вона втратила. Про це вона розповіла в ексклюзивному інтерв’ю інформаційному агентству «Київщина 24/7».

Особливо помітним цей ефект стає, коли близькі донора знайомляться з реципієнтом. Вони можуть упізнавати знайомі слова, рухи або побутові звички, хоча ті не обов’язково пов’язані з пересадженим органом. Для родини навіть випадковий збіг іноді набуває особливого значення, адже серце їхньої близької людини продовжує працювати в іншому тілі.

Чому виник міф про «пам’ять серця»

Серце століттями сприймали не лише як орган кровообігу, а й як символ почуттів, характеру та внутрішнього світу людини. Через це трансплантація часто обростає містичними поясненнями, яких не виникає навколо більшості інших операцій. Зміни у поведінці після складного лікування також можуть помилково пов’язувати саме з донорським органом.

Насправді реципієнт проходить через важку хворобу, очікування пересадки, операцію та тривале відновлення. Такий досвід природно може змінити ставлення до життя, звички й емоційні реакції людини. Проте це не означає, що разом із серцем вона отримала особистість донора.

Що помічають родини донорів

За словами Софії Чайковської, під час спілкування з реципієнтами родичі іноді звертають увагу на дуже конкретні деталі. Їм може здатися знайомою манера говорити, певний жест або звичка рухати ногою. Медичного механізму, який пояснював би передачу таких рис через серце, лікарі не встановили.

Ймовірніше, люди несвідомо шукають підтвердження того, що частина близької людини залишилася поруч. Це не робить їхні переживання менш справжніми, але потребує обережного ставлення. Важливо не перетворювати реципієнта на продовження донора та не очікувати від нього схожої поведінки.

Чому містифікація може зашкодити реципієнту

Після трансплантації людина має адаптуватися не лише фізично, а й психологічно. Думки про можливе «перейняття» чужої особистості можуть посилювати тривогу, провину або страх перед власними змінами. Саме тому кардіохірургиня радить сприймати донорське серце передусім як орган, який замінив уражене та дав пацієнту шанс жити далі.

Причини смерті донорів можуть бути складними й травматичними, тому спроби шукати в них приховані знаки здатні створювати додаткове емоційне навантаження. Для реципієнта після операції значно важливіші регулярний контроль лікарів, дотримання схеми лікування та підтримка близьких. За потреби частиною відновлення може стати робота з психологом.

Чи варто родинам донорів знайомитися з реципієнтами

Такі зустрічі можуть мати різне значення для кожної зі сторін. Родині донора вони іноді допомагають побачити результат рішення, яке врятувало іншу людину, а реципієнту - особисто висловити вдячність. Водночас знайомство має відбуватися лише тоді, коли обидві сторони готові до нього та не відчувають тиску.

Медики підтримують спілкування за взаємного бажання родини й реципієнта. Проте відмова від контакту також є нормальною, адже переживання втрати та життя після трансплантації дуже особисті. Донорство поєднує долі людей, але не переносить від однієї людини до іншої її характер, пам’ять чи біографію.