«Людина має почуватися гідно»: Марина Хонда розповіла, як Київ змінює систему підтримки людей з інвалідністю

У Києві сьогодні живе понад 165 тисяч людей з інвалідністю. І ця цифра постійно змінюється — насамперед через війну. Зростає кількість поранених військових, цивільних із травмами та ампутаціями, дітей, які потребують підтримки. Разом із цим стрімко збільшується запит на реабілітацію, соціальні послуги та справжню, а не декларативну безбар’єрність.

Місто вже кілька років поспіль перебудовує свою систему: від створення денних центрів, реабілітаційних хабів і мобільних бригад до запуску кризових кімнат і комплексної системи протидії домашньому насильству. Частина цих рішень уже стала прикладом для інших громад.

Про те, як саме змінюється соціальна політика столиці, в інтерв’ю для спільного проєкту «Київ фм» та «Вечірнього Києва» розповіла заступниця голови КМДА Марина Хонда.

165 тисяч людей з інвалідністю: масштаб, який неможливо ігнорувати

Війна змінює статистику — і запити

За офіційними даними, нині в Києві зареєстровано близько 165 тисяч людей з інвалідністю, з них приблизно 80% — це люди з інвалідністю третьої групи, тобто ті, хто здебільшого можуть працювати й отримувати стабільний дохід.

Особливо помітно зросла кількість дітей з інвалідністю:

• до повномасштабного вторгнення — близько 12 тисяч;
• зараз — уже близько 16 тисяч.

«Війна суттєво вплинула на статистику: більше людей отримують інвалідність через поранення, травми, ампутації. І це стосується не лише дорослих, а й дітей», — пояснює Марина Хонда.

При цьому важливо розуміти: цифри запізнюються. Процедура встановлення інвалідності може тривати до року й більше, тому реальну картину Київ побачить уже після завершення війни.

Від жалю до рівних можливостей: як змінюється підхід міста

Не «особливі», а рівні

Ключова зміна — у філософії. Не «люди з обмеженими можливостями», а люди з інвалідністю, які мають такі ж права й потреби, як усі інші.

«Проблема часто не в людині, а в середовищі. Має бути створена система, у якій людина відчуває себе комфортно й рівноправно з іншими», — наголошує заступниця голови КМДА.

Для дітей це означає ранню підтримку та реабілітацію, щоб мінімізувати прояви інвалідності в дорослому віці.
Для дорослого, який отримав інвалідність на війні, — це зовсім нова реальність, у якій необхідна команда фахівців: реабілітологи, психологи, соціальні працівники, консультанти з працевлаштування.

Нові реабілітаційні центри: що вже є і що відкриють найближчим часом

Центри, які змінюють не лише будівлі, а й життя

За словами Марини Хонди, Київ за останні роки створив цілу мережу реабілітаційних центрів, де працюють із дітьми, молоддю й дорослими з інвалідністю.

Серед важливих локацій:

• Подільський район — реабілітаційний центр на проспекті Європейського Союзу, 4, де запущено трудову реабілітацію для дітей та дорослих;
• Шевченківський район — готується до відкриття оновлений Центр комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю на вул. Зоологічній, 3;
• Святошинський район — триває реконструкція будівлі на вул. Якуба Коласа, 8-А, де створюють Центр комплексної реабілітації дітей та молоді з інвалідністю;
• Солом’янський район — проєкт центру тимчасово відклали через війну, але вже підготовлена проєктно-кошторисна документація, роботи мають стартувати з 2026 року;
• Дніпровський район — на вул. Миропільській, 8 планують Центр трудового навчання та реабілітації для людей з інвалідністю з психологічними порушеннями.

Усі ці установи — не просто «заклади за адресою». Їхня мета — навчити людину максимально самостійно жити, опанувати базові побутові навички, розвинути комунікацію й можливість працювати.

«Реабілітаційні центри — це не про стіни й не про ліжка, це про людей», — каже Хонда.

Головне питання батьків: що буде після 18 років?

Батьки дітей з інвалідністю найчастіше запитують про майбутнє:

• що буде, коли дитині виповниться 18?
• що станеться, коли батьки постаріють або їх не стане?

Системної відповіді на це запитання в Україні десятиліттями не існувало. Київ намагається поступово її будувати:

• створює центри для молоді до 35 років;
• розвиває трудову реабілітацію й «вихід» за рамки дитячих закладів;
• готує проєкти адаптивних квартир і денного догляду, де молоді люди з інвалідністю зможуть вчитися жити самостійніше.

Денний догляд і «перепочинок» для родин

Адаптивні квартири — уже в роботі

Спільно з німецькими партнерами, зокрема організацією «Спілка Самаритяни України», місто:

• вже відкрило Центр денного догляду для людей старшого віку;
• почало проєкт денного догляду для людей з інвалідністю — із адаптивними квартирами та приміщеннями.

Це дасть змогу:

• молоді з інвалідністю тренувати навички самообслуговування;
• родинам отримати можливість перепочинку та працювати.

Паралельно місто:

• розвиває послугу супроводу дитини з інвалідністю в навчальному процесі — Київ закуповує її в спеціалізованих організацій;
• розширює послугу «допомога вдома», яку надають партнери;
• готується до запуску формату короткострокового «перепочинку» для батьків у межах реформування міського територіального центру.

«У соцсфері найпростіше — це виплати, якщо є кошти. Найскладніше — системні зміни, бо це жива робота з людьми», — підкреслює Хонда.

Ветерани та нова інвалідність: адаптація житла й міста

Компенсація переобладнання квартир

Окрема категорія — ветерани та цивільні, які отримали інвалідність під час бойових дій. Їхні потреби сьогодні найгучніше заявлені — і суспільством, і самими людьми.

Перший рівень — житло. Людина має:

• вільно пересуватися в квартирі;
• мати доступну ванну, кухню, санвузол;
• мати можливість самостійно вийти з дому.

Місто готує програму, за якою:

• компенсуватиме переобладнання квартир ветеранів і людей з інвалідністю:
  • розширення дверних прорізів,
  • перепланування,
  • інші необхідні будівельні роботи.

Пандуси, підйомники, маршрути

Другий рівень — вихід із будинку:

• нормальні пандуси,
• ліфти,
• підйомники там, де реально живуть люди з інвалідністю, а не «де простіше зробити».

Районні адміністрації вже закладають гроші на це в бюджет, а уряд змінив постанову, дозволивши фінансувати такі роботи не «в третю чергу», а швидше.

Третій рівень — пересування містом. Це:

• доступний громадський транспорт;
• маршрути безбар’єрного пересування, які вже затверджені та мають бути переглянуті й розширені;
• перевезення до центрів реабілітації, лікарень, шкіл.

«Соціальне таксі» та перевезення: що працює зараз

Київ одним із перших в Україні запровадив послугу «Соціальне таксі» ще у 2017 році. Пізніше приватний надавач відмовився продовжувати співпрацю, тож зараз:

• міський територіальний центр перебирає цю функцію на себе;
• центри реабілітації мають власні авто, і транспорт входить у пакет реабілітаційної послуги;
• соціальні служби перевозять також гемодіалізних пацієнтів, ветеранів, дітей.

Місто розглядає закупівлю додаткового транспорту, щоб розширити послугу для:

• дітей з інвалідністю,
• людей, які не користуються кріслом колісним, але мають інші обмеження,
• ветеранів та людей старшого віку.

Київ компенсує те, чого не покриває держава

Від протезування до авто

За словами Марини Хонди, столиця нині:

• компенсує реабілітаційні послуги, які не може повністю покрити держава;
• допомагає з протезуванням очей і слуху;
• ще до повномасштабної війни запустила компенсацію вартості авто для людей з інвалідністю І та ІІ груп, особливо для ветеранів — як інструмент мобільності та можливості працювати.

Окремо Київ започаткував компенсацію зубопротезування:

• держава оплачує частину витрат;
• місто бере на себе підготовчий етап і складні випадки, зокрема для військових.

«До нас все частіше звертаються люди з інших регіонів, бо там, де йдуть бойові дії або є окупація, таких можливостей просто немає», — зазначає Хонда.

Безбар’єрність: стандарти, контроль і відповідальність

Не лише пандуси, а єдина логіка міста

За останні роки тема безбар’єрності в Києві вийшла на новий рівень. У фокусі — не лише окремі об’єкти, а загальний підхід до міського простору.

• КП «Інститут Генерального плану міста Києва» переформатовують, щоб саме там зосередити координацію рішень щодо публічного простору: тактильна плитка, вхідні групи, доступність будівель.
• Працює Рада з безбар’єрності, яку очолює мер Віталій Кличко, є комітет доступності та Уповноважена з прав людей з інвалідністю.

Однак головна проблема — відсутність дієвого контролю та чіткої відповідальності.

«Ми можемо створювати скільки завгодно рад і координаційних органів, але не можемо виписати штраф підряднику, який встановив пандус «як-небудь». Це може зробити лише замовник робіт. І він має розуміти, що відповідає за результат», — підкреслює Хонда.

Система протидії домашньому насильству: від гарячої лінії до «зелених кімнат»

Київська модель: денні центри, кризові кімнати та мобільні бригади

За словами Марини Хонди, Київ сьогодні має одну з найкращих систем протидії домашньому насильству в Україні. Вона включає:

• три денні центри;
• кризові кімнати і притулки;
• мобільні та виїзні бригади, які виїжджають на виклики;
• систему взаємодії з поліцією, службами у справах дітей, психологами.

«Людям більше не потрібно доводити ситуацію до крайньої точки. Вони можуть прийти в денний центр самі, без поліції, отримати консультацію, поселитися у кризову кімнату, забрати дітей і бути в безпеці», — пояснює Хонда.

Ця допомога доступна не лише жінкам, а й:

• дітям,
• чоловікам,
• людям старшого віку.

Особливо поширені випадки, коли дорослі діти застосовують насильство щодо батьків.

Діти — не «свідки», а постраждалі

Якщо в родині є неповнолітні, будь-які факти фізичного чи сексуального насильства автоматично запускають механізми захисту дитини:

• працюють служби у справах дітей;
• залучають психологів;
• застосовуються моделі «зелених кімнат» та формату «Барнахус», щоб опитувати дитину один раз, у безпечному середовищі, без повторної травматизації.

Куди звертатися по допомогу

Центр протидії домашньому насильству (Київ)
📞 (044) 272 15 00 — з мобільного
☎️ 15 00 — зі стаціонарного

Окремо працює гаряча лінія у «Київ Мілітарі Хабі» — для ветеранів та їхніх родин, із можливістю викликати мобільну бригаду й отримати психологічну підтримку.

«Телефонуйте, навіть якщо вам здається, що це «не зовсім насильство». Постійний психологічний тиск, контроль грошей, телефону, пересувань — це теж насильство», — наголошує Хонда.

Нова програма протидії насильству: акцент на превенції

У серпні 2024 року місто ухвалило нову цільову програму на 2025–2027 роки. Якщо перша була зосереджена на створенні системи (центри, кімнати, лінії), то нова робить ставку на профілактику:

• постійну роботу з родинами;
• групові й індивідуальні консультації;
• навчальні програми;
• роботу з ветеранами та їхніми родинами, де ризики конфліктів підвищені через травму війни.

Київ як місто, де гідність має бути нормою

Сьогодні столиця паралельно вирішує кілька надскладних завдань:

• підтримує людей з інвалідністю та їхні родини;
• створює реабілітаційні та денні центри, які реально змінюють якість життя;
• адаптує житло й міський простір для ветеранів;
• розбудовує систему захисту від домашнього насильства;
• формує безбар’єрне середовище, де людина не «просить послугу», а має на неї право.

Усе це — не про окремі рішення, а про одну ключову ідею: Київ має бути містом, у якому людина з інвалідністю, жертва насильства чи ветеран не почувається «проблемою», а відчуває себе повноправною частиною громади.

І від того, наскільки послідовно місто доведе цю систему до кінця, залежить не лише комфорт, а й гідність сотень тисяч киян.