Шістнадцятирічний винахідник з Києва тренує нейромережу для боротьби з FPV-атаками

Шістнадцятирічний киянин Володимир Ніколаєвський разом із другом розробляє прототип установки, що використовує комп’ютерний зір та нейромережі для виявлення та перехоплення FPV-дронів — однієї з найактуальніших загроз на фронті. Наразі команда має базовий прототип, моторний привід із поворотною платформою та план роботи над MVP. Мета — довести проєкт до тестування для потреб оборони.

«Захистити тих, хто нас боронить», — пояснює мотивацію винахідник.

Чому це важливо для Києва

FPV-дрони (First-Person View) — малі, швидкі, маневрові безпілотники, які дедалі частіше використовуються для атак проти техніки та особового складу. Для мешканців столиці й місцевих підрозділів це означає: підвищений ризик пошкоджень інфраструктури та життя. Розробка недорогих, локальних систем протидії — шанс знизити цю загрозу, особливо коли оборонні рішення повинні бути швидкими, мобільними та адаптованими до конкретних умов.

 Ідея та команда: з домашньої майстерні до армійських потреб

Володимир — школяр, який після перегляду воєнних новин вирішив діяти. Разом із другом він зібрав:

• моторний привід із поворотною платформою;
• базовий прототип апаратної частини;
• негайний план створення MVP (мінімально життєздатного продукту).

Команда працює переважно на власні кошти, отримує допомогу від волонтерів та консультації від батька, який працює в ІТ. Частину деталей виготовляють на 3D-принтері.

Як працює система (спрощено)

 Основні компоненти

• Сенсор/камера — фіксує повітряний простір.
• Модель комп’ютерного зору — аналізує кадри в режимі реального часу, розпізнає повітряні цілі.
• Поворотна платформа з моторним приводом — наводить приціл на ціль.
• Оператор — приймає рішення про відкриття вогню (система — допоміжна, не автономна в питанні застосування зброї).

Роль нейромережі
Нейромережа тренується на макетах і 3D-збірках, щоб коректно розрізняти FPV-дрони від інших об’єктів. Модель визначає ціль, але остаточне рішення, як і зараз заплановано командою, залишається за людиною-оператором.

 Технічні виклики і поточні межі

Найбільша проблема проекту — кількість і якість виявлення. Наразі система помічає дрони лише з відстані близько 20 метрів. У бойових умовах це замало: потрібен більший радіус виявлення і точність наведення.

Ключові технічні напрямки вдосконалення:

• підвищення дальності детекції (покращення оптики, оптимізація алгоритмів);
• зниження часу від виявлення до наводки (реал-тайм інференс);
• зменшення хибних спрацьовувань (robustness на фоні погодних і міських перешкод).

 Хто допомагає: волонтерство, ресурси, етика

Проєкт рухається завдяки:

• власним витратам команди;
• волонтерській допомозі (3D-друк);
• технічним консультаціям від близьких і знайомих у сфері ІТ.

Важливий етичний момент: команда зберігає людський контроль над застосуванням вогню — оператор приймає остаточне рішення. Це відповідає загальним нормам відповідального впровадження систем на базі ШІ в обороні.

Що це означає для мешканців Києва

• Практична користь: локальні, дешевші рішення можуть доповнити офіційні протидронні системи та швидше адаптуватися до районних особливостей міста.
• Громадська роль: технічна ініціатива від молоді показує, як цивільні розробники й волонтери можуть підтримувати безпеку.
• Ризики: саморобні системи потребують тестування і сертифікації — недостатньо перевірені рішення можуть створювати додаткові небезпеки (хибні ураження, загроза цивільному повітряному руху).

План на майбутнє та можливі сценарії

Команда прагне:

1. довести прототип до функціонального зразка;
2. передати систему на тестування для потреб оборони;
3. зрештою повернутися до мирних стартапів (наприклад, мобільний додаток для організації спільних поїздок, над яким Володимир працював із батьком).

Можливі сценарії:

• Успіх: проєкт інтегрують у локальні оборонні ланки або передадуть до волонтерських підрозділів для польових випробувань.
• Труднощі: нестача ресурсів, технічні обмеження або юридичні бар’єри можуть уповільнити впровадження.

Як кияни можуть допомогти

• запропонувати інженерну чи технічну підтримку (безпечно й законно);
• організувати доступ до лабораторій або обладнання для тестування;
• зв’язатися з місцевими волонтерськими хабами, які координують передачу технологій для оборони;
• підтримати морально та інформативно — поширити історію, щоб збільшити шанси на залучення допомоги.

Історія Володимира — приклад, як локальна ініціатива та технологічна цікавість переростають у проєкти з реальним оборонним значенням. Для Києва та інших українських міст такі ініціативи — не лише технологічна цікавинка, а частина ширшої системи колективної безпеки. Головне питання — як поєднати швидкість волонтерських розробок із вимогами безпеки та тестування, щоб нові рішення не лише вражали ураженням ворога, а й захищали цивільних і військових без зайвих ризиків.