«Спалити ці граблі»: як у Києві спалахнула хвиля ненависті через Ханукію на Майдані

У неділю, 14 грудня, на Майдані Незалежності відбулося урочисте запалювання найбільшої в Європі ханукальної менори. Подія, яка для одних є символом світла, духовної стійкості й надії, для інших знову стала приводом для хвилі агресії у соцмережах.

Сценарій знайомий: щойно ханукія з’являється на головній площі країни — починаються дискусії про «чужі символи», «неукраїнську ідентичність» і «не те місце». Але цього року риторика частини коментаторів перейшла межу — від скепсису до відкритої мови ненависті.

Звідки береться конфлікт

«Ми нічого не маємо проти, але…»

Формула, яку кияни бачать щороку, майже незмінна. У соцмережах лунають тези про те, що:

• Майдан — «виключно український символ»;
• на площі має бути лише тризуб або різдвяна зірка;
• ханукія — «не частина української ідентичності».

Окремі коментарі пішли ще далі: символ називали «граблями», закликали «здати на метал» або навіть спалити конструкцію. У стрічках з’явилися антисемітські натяки й образливі візуальні матеріали.

Це вже не дискусія про публічний простір. Це — небезпечна межа, за якою починається деградація суспільної розмови.

Аргумент, який ламає хибну логіку

Що на це відповів християнський теолог

Найбільш виважену й водночас жорстку відповідь надав Олексій Денисов — військовий капелан, священнослужитель і уповноважений Міжконфесійної ради з питань військового капеланства при Міноборони.

Він звернув увагу на факт, який дивним чином ігнорують навіть ті, хто називає себе ревними християнами:

свято Хануки прямо згадується у Новому Заповіті.

Ісус Христос перебував у Храмі під час Свята Оновлення Храму — саме так у біблійній традиції називається Ханука. Тобто говорити, що це свято «не має жодного стосунку» до християнської традиції, — щонайменше свідчення незнання, а не принципової позиції.

Цей аргумент не потребує емоцій. Він просто руйнує міф.

Київ — місто не «однієї ідентичності»

Історія, яку зручно забувати

Київ завжди був багатоконфесійним і багатонаціональним містом. Єврейська громада — не «гості» і не «чужі». Вона є частиною історії міста століттями — з трагедіями, втратами, внеском у культуру, науку й оборону України.

Факт, який чомусь не вписується в агресивні коментарі:
син головного рабина України загинув, захищаючи Україну зі зброєю в руках.

Світло Хануки в цьому контексті — не «чужий символ», а пам’ять, біль і солідарність.

Чому мова ненависті — це удар по нас самих

Не про менору, а про майбутнє

Щорічні скандали навколо ханукії на Майдані — це не про свято. Це тест на зрілість суспільства.

Коли в країні, що воює за свободу й європейські цінності, звучать заклики «спалити» символ віри іншого — це не захист ідентичності. Це її руйнування.

Особливо цинічно це виглядає на тлі війни, де Україна постійно апелює до світу мовою цінностей, толерантності й прав людини.

Ханукія на Майдані — це не «граблі». Граблі — це щорічне повторення тієї самої агресивної риторики, яка не робить нас ані сильнішими, ані більш українськими.

Світло Хануки не конкурує з українською ідентичністю. Воно нагадує про просту річ: у темні часи найважливіше — не втратити людяність.

І якщо вже щось і варто «спалити» на Майдані, то це не менору, а мову ненависті, яка щороку повертається, маскуючись під турботу про традиції.