"В'язниця" байдужості: киянка сім років жила поруч із тілом сестри. Чому ніхто не помітив?

31-річна киянка Заріна, родом з Костянтинівки, що на Донеччині розповіла історію, що вражає жорстокою правдою про байдужість і занедбаність, у яких жила її родина. Упродовж семи років дівчина мешкала в одній кімнаті з тілом своєї сестри. Лише через два десятиліття після звернення до правоохоронців тіло Дарини, яка померла у 22 роки, вдалося дістати з квартири.
Про цю моторошну історію йдеться у сюжеті кореспондентки ТСН Олени Лоскун.

Дитинство, з якого не виростають

Заріна народилася і зростала у Костянтинівці — місті, яке вже багато років перебуває під російськими обстрілами. Проте її особиста війна почалася задовго до цього.

Сім’я жила бідно: мати працювала на склозаводі, але, втративши роботу, опинилася на межі виживання. Грошей не вистачало ні на їжу, ні на медикаменти. Психічний стан жінки стрімко погіршувався: параноїдальні приступи, страхи, фанатична релігійність, відмова від лікарів.

Вікна заклеєні папером, темрява через відключене світло, постійні заборони виходити з дому й повна ізоляція — у таких умовах зростали дівчата. Сестра Дарина, старша на десять років, доглядала за Заріною, але сама потребувала лікування. У неї почалися важкі приступи, схожі на епілептичні, і прогресував псоріаз. Мати натомість возила доньку до «цілителів» та церков.

День, коли час зупинився

У грудні, коли Заріні було 12, її сестра перестала дихати.

Замість того, щоб викликати лікарів чи поліцію, мати заявила: «Вона жива, просто треба відігріти».
Тіло поклали до ліжка — в тому самому, де спала родина. У такому стані вони провели 4–5 днів.

Згодом мати перенесла тіло на інше ліжко, де воно залишалося роками. Заріна щодня спостерігала процес розкладання, намагаючись не втратити розум.

Відсутність підтримки ззовні разюча. Школа, родичі, сусіди — ніхто не звернув уваги на те, що дитина не відвідує уроки, не виходить на вулицю, живе в антисанітарії та голоді.
Три тітки, які жили поруч, навіть не цікавилися, куди зникла Дарина.

Довгі роки мовчання

У 19 років Заріна втекла до Києва. Але мовчання було для неї продовженням тієї самої темниці, у якій вона зростала. Страх, сором і недовіра до людей тримали її багато років.

Коли ж вона зважилася розповісти комусь правду, більшість спеціалістів не вірили. Одні боялися братися за справу, інші попереджали, що дівчину можуть звинуватити у приховуванні злочину.

Адвокати Світлана та Дмитро Савицькі стали першими, хто вислухав її. Заріна написала 108 сторінок власноруч — щоденник свого виживання. З цими документами юристи звернулися до правоохоронних органів.

Тіло знайшли через 20 років

Поліція Донеччини відреагувала швидко. Коли слідчі увійшли до квартири, вони виявили муміфіковане тіло Дарини. Попередньо — ознак насильницької смерті не виявлено, проте остаточні висновки має надати експертиза.

Матір Заріни допитали і відпустили. Відкрито два кримінальні провадження:

• за статтею про злісне невиконання батьківських обов’язків;
• за статтею про можливе умисне вбивство.

Розслідування триває.

Дочка, яка не покинула матір

Попри пережите, Заріна не відмовилася від матері. Вона фінансово допомагала їй усі ці роки, а після інтенсивних обстрілів Донеччини забрала її до Києва, винайнявши квартиру. Намагалася привести жінку на консультацію до психіатра, але та влаштувала істерику й відмовилася від лікування.

Для самої Заріни пережите залишило глибокі рани, але вона намагається відновити життя і вперше говорить публічно — щоб нарешті почути правду вголос і звільнитися від багаторічної травми.

Чому мовчали всі, хто мав би допомогти

Історія цієї родини оголює системну проблему:

• байдужість оточення;
• відсутність реагування від соціальних служб;
• страх перед «незручними» родинами;
• ілюзію, що «це не моя справа».

Саме цей досвід, каже Заріна, болить найбільше.

«Я шкодую не лише за своєю сестрою. Мені боляче за ту маленьку дівчинку, якою я була, і яку ніхто не захотів побачити».

Попереду — довгий шлях слідства

Правоохоронці поки не називають навіть орієнтовних строків завершення розслідування. Заріна сподівається, що її матір нарешті скерують на лікування, а вона сама зможе поховати сестру по-людськи.

Її головна мета зараз — щоб ті, хто дізнається про цю історію, не повторили помилки минулого і не проходили повз чужу біду.