Кинь-Грусть: київське урочище, де переплелися легенди, Шевченко і Врубель

Кинь-Грусть — одне з найменш «розкручених», але водночас найатмосферніших урочищ Києва, історія якого сягає щонайменше XVII століття. Сьогодні це зелена зона з віковими деревами, ставками та художніми майстернями, але за спокійним пейзажем приховується складна й багатошарова історія міста.

Урочище розташоване між двома природними підвищеннями — Княжихою та Гіркою Кріста. Через територію протікає струмок Княжиха, який живить каскад із трьох ставків. Через це місцевість іноді називають Трьохболоткою або Трьохозеркою. Тут зберігся фрагмент давнього Пуща-Водицького лісу з дубами-велетнями та рідкісними деревами, зокрема липою з кількома стовбурами.

Походження назви «Кинь-Грусть» досі остаточно не пояснене. Існує популярна легенда, що її пов’язують із Катериною II та нібито її наказом «не сумувати» в цих місцях. Водночас історики зазначають, що документальних підтверджень цьому немає, а в письмових джерелах назва з’являється лише в середині XIX століття. Ймовірно, це був радше вдалий маркетинговий хід для популяризації дачної місцевості під Києвом.

Перші історичні згадки про освоєння території відносять до XVII століття. Тут мешкала мати гетьмана Івана Мазепи — Марія Магдалина, яка була ігуменею Вознесенського монастиря. Згодом землі неодноразово змінювали власників і поступово перетворювалися на дачну околицю Києва.

У XIX столітті Кинь-Грусть стає популярним серед київської еліти. Поміщик Лукашевич відкриває територію для відпочинку містян, дозволяє збирати фрукти з садів і фактично формує образ «доступного заміського парку». Саме в цей період тут бував Тарас Шевченко, який згадував ці місця у своїх текстах, порівнюючи їх із іншими мальовничими околицями Києва.

У різні роки територія була пов’язана і з культурною, і з інтелектуальною історією міста. Тут відбувалися зустрічі київських масонських кіл, проводилися експерименти з гіпнозом, а наприкінці XIX століття працював художник Михайло Врубель, який створював ескізи під час роботи над розписами Кирилівської церкви.

На межі XIX–XX століть місцевість починає занепадати через інфраструктурні зміни, зокрема прокладання каналізаційних полів. Пізніше тут діяв туберкульозний санаторій, а під час Другої світової війни — дитячий будинок, який у 1943 році зазнав бомбардування. Ця трагедія залишилася в історії урочища у вигляді братської могили.

Після війни Кинь-Грусть отримала нове життя як мистецький простір: у 1949 році тут розмістили художні майстерні Академії мистецтв СРСР, які згодом стали частиною Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Серед художників, які працювали тут, були Олександр Дубовик, Сергій Якутович і Георгій Малаков. У 1972 році територію офіційно визнали міським парком.

У сучасний період Кинь-Грусть неодноразово ставала об’єктом спроб забудови, але завдяки позиції митців і місцевих мешканців художні майстерні вдалося зберегти. Поруч із цією територією певний час жив і Андрій Кузьменко (Кузьма Скрябін), а одна з вулиць була перейменована на його честь.

Сьогодні Кинь-Грусть залишається рідкісним прикладом київського простору, де природний ландшафт, історична пам’ять і сучасне мистецьке життя існують одночасно. Це місце, яке зберігає в собі і легенди, і трагедії, і творчість кількох століть, залишаючись тихою, але важливою частиною міської історії Києва.