Від фестивалю в Києві — до заборони: доля фільму «Молитва за гетьмана Мазепу»

Рішення Державного агентства з питань кіно заборонити демонстрацію фільму «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка стало одним із найгучніших культурних скандалів зими. І знову — епіцентром дискусії став Київ.

Саме в столиці працює Держкіно, саме тут ухвалюють регуляторні рішення у сфері культури, і саме київська публіка першою відчула наслідки — від зняття стрічки з програм показів до скасування онлайн-доступу.

Що саме заборонили і з якої причини

Формальна підстава — російські актори

За офіційною позицією Держкіно, заборона пов’язана з порушенням чинного законодавства у сфері кінопрокату. Зокрема, йдеться про участь у фільмі російських акторів, що нині є підставою для обмежень або повної заборони показу.

У пресслужбі агентства також зазначили, що:

• окремі сцени та зміст стрічки можуть суперечити нормам закону;
• показ заборонено в кінотеатрах, на фестивалях та онлайн-платформах;
• рішення є тимчасовим і може бути переглянуте після експертного аналізу.

Втім, саме слово «тимчасово» не заспокоїло київське культурне середовище.

Київський парадокс: фестиваль — можна, глядачам — ні

«Київський тиждень критики» як контраст

Особливо гостро ситуація виглядає з огляду на те, що восени 2025 року фільм демонстрували в Києві — у межах фестивалю «Київський тиждень критики». Стрічка входила до ретроспективної програми й стала предметом публічного обговорення.

Організатори тоді прямо наголошували:

фільм пропонується до перегляду як зразок українського кіно 2000-х із потужним антиімперським посилом.

Для багатьох киян це створює логічний дисонанс:
учора — інтелектуальна дискусія в центрі міста, сьогодні — повна заборона.

Юрій Іллєнко і Київ як творча столиця

Режисер, без якого неможливо уявити українське кіно

Юрій Іллєнко — постать, тісно пов’язана з Києвом не лише інституційно, а й символічно. Саме столиця стала простором:

• формування українського поетичного кіно;
• боротьби з радянською цензурою;
• становлення національного кінематографа як явища.

Його фільми роками показували в київських кінотеатрах, обговорювали в університетах, цитували в мистецьких колах. Для київської аудиторії «Мазепа» — не просто фільм, а частина культурної пам’яті міста.

Чому це рішення болюче саме для столиці

Київ як центр культурних рішень

Усі заборони у сфері кіно — як українських, так і іноземних стрічок — формуються в Києві. Саме тут ухвалюють списки, які згодом стають обов’язковими для всієї країни.

У цьому ж контексті виглядає показовим перелік інших заборонених фільмів — від Голлівуду до європейського кіно — через участь російських акторів. Але коли під обмеження потрапляє українська класика, питання стає значно ширшим за формальне дотримання закону.

Родинний і символічний підтекст

Окрему увагу в Києві звертають і на символічний момент:
син режисера, Пилип Іллєнко, у 2014–2019 роках очолював Держкіно. Саме за його каденції з’явилися перші масштабні списки заборонених фільмів у 2015 році.

У 2025-му до такого списку потрапляє робота його батька. Для київської інтелігенції це виглядає не лише як правова колізія, а й як культурний парадокс часу війни.

Запитання, які залишилися без відповіді

У київському середовищі дедалі частіше звучать питання:

• чи можна застосовувати однакові критерії до масового іноземного кіно і до національної класики;
• де межа між безпекою і культурною самоцензурою;
• хто і як має ухвалювати остаточні рішення щодо спадщини українських митців.

Заборона «Молитви за гетьмана Мазепу» — це не просто чергове рішення Держкіно. Для Києва це лакмусовий папірець стану культурної політики.

Столиця, яка сьогодні є форпостом не лише військового, а й культурного спротиву, гостро потребує тонких і відповідальних рішень, особливо коли йдеться про власну історію та мистецьку спадщину.

Бо якщо Київ починає забороняти власну класику — питання вже не лише в законі, а в тому, як ми самі визначаємо межі української культури у воєнний час.