«Заморожене горе»: чому родини зниклих безвісти стають невидимими жертвами війни

Станом на початок 2025 року в Україні понад 70 тисяч людей вважаються зниклими безвісти — і військових, і цивільних. Це число зростає щодня. Для порівняння: війна на Балканах залишила близько 35 тисяч зниклих. В Україні цифра вже більш ніж удвічі більша — і війна ще триває.

Парламентська асамблея Ради Європи визнала: щонайменше 65 тисяч українців — у полоні чи зниклі. Це не лише воїни на передовій, а й журналісти, медики, вчителі, волонтери.

«Невідомість вбиває»

Для Київщини ця тема особливо болюча. В Ірпені, Бучі, Бородянці та десятках сіл області люди зникали сотнями.

• Історія Андрія з Ірпеня. У березні 2022-го він вивів родину через зруйнований міст, але повернувся допомогти сусідам похилого віку. Його бачили востаннє на російському блокпості. Чи був він розстріляний, чи вивезений до Білорусі чи рф — невідомо.
• Олена з Бучі. Росіяни забрали її прямо з квартири, шукаючи сина-військового. Після звільнення Київщини жінка так і не повернулася. Є свідчення, що вона могла опинитися серед незаконно вивезених до Курської області.

Їхні рідні щодня живуть між надією і відчаєм. Психологи називають це «замороженим горем» — стан, коли людина не може ані оплакати близького, ані рухатися далі.

Полон як катівня

Офіційно відомо про 2 577 українських військових у полоні, але реальна цифра значно більша. Росія не допускає Міжнародний комітет Червоного Хреста, приховує імена та місця утримання.

З початку війни Україна повернула тіла щонайменше 25 полонених — усі вони мали ознаки катувань.

Правозахисники також зафіксували щонайменше 1 877 цивільних заручників у російських тюрмах і катівнях. Це школи, підвали, гаражі, перетворені на місця утримання.

Родини як невидимі жертви

Зниклі безвісти — це десятки тисяч родин у підвішеному стані. Діти, які не знають, чи живий тато. Дружини, які роками чекають чоловіка з полону. Батьки, які щоночі питають себе: «А раптом моя дитина ще жива?»

Громадські ініціативи, групи підтримки та міжнародні кампанії, як-от Release Hostages: A Demand for Freedom, намагаються привернути увагу світу. Та поки рф ігнорує Женевські конвенції, тисячі українських сімей залишаються заручниками невідомості.

Юридичні пастки

Навіть після звільнення полонені часто стикаються з бюрократією. Комісія при Мінреінтеграції повільно ухвалює рішення, вимагає документів, яких просто немає. Людей утримували без протоколів, у секретних катівнях — довести щось практично неможливо.

У результаті навіть ті, хто пройшов через полон, можуть роками чекати на визнання статусу і пільги.

Повернення і надія

Попри всі труднощі, держава продовжує повертати людей. Обміни полонених тривають, відбувається ідентифікація тіл загиблих.

З 2025 року сім’ї зниклих і полонених можуть отримати витяги з Єдиного державного реєстру ветеранів війни у ЦНАПах. Це дає змогу користуватися соціальними гарантіями навіть без остаточного підтвердження долі рідних.

Але головне — це пошук тих, хто досі у темряві. І поки ця робота триває, тисячі українців прокидаються і засинають із думкою: «А раптом мама ще жива?»

Довідка: масштаби проблеми

• 70 000+ — офіційно зниклі безвісти (військові, цивільні, іноземці).
• ≈63 000 — записи у централізованому Реєстрі зниклих (станом на квітень 2025 року).
• 2 740 — діти серед зниклих.
• 16 000+ цивільних перебувають у російських в’язницях.
• 80% із них зазнали насильства під час утримання (МІПЛ, ZMINA).

 Ця тема — не про статистику, а про життя і біль. І Київщина, яка пережила окупацію і втрати, знає це краще за будь-кого.