6 травня в історії: пам’ятаємо Бориса Грінченка — творця української ідентичності

6 травня 1910 року в італійському містечку Оспедалетті обірвалося життя одного з найвизначніших діячів української культури — Бориса Дмитровича Грінченка. Письменник, публіцист, педагог, філолог і активіст, він став голосом української мови у добу, коли її намагалися змусити замовкнути.

Витоки: шлях від білого білета до національного символа

Народжений 27 листопада (9 грудня) 1863 року на Харківщині, Грінченко виріс у російськомовній дворянській родині. Самостійно вивчив українську мову під впливом «Кобзаря» Тараса Шевченка, після чого все життя присвятив служінню українському слову.

У 16 років його заарештовують за читання забороненої літератури — і туберкульоз, яким він заразився в тюрмі, зрештою стане фатальним. Але ні хвороба, ні репресії не зламали його волі.

Освітянин і просвітник

Грінченко вчителював у селах Харківщини, Катеринославщини та Сумщини. Його метою було не просто навчання, а відродження національної гідності через мову і знання. Він писав перші українські підручники: «Рідне слово» (1889) і «Українська граматка» (1907), був одним із засновників Всеукраїнської учительської спілки.

Громадський і політичний діяч

У 1890-х роках — активний учасник руху «Просвіта», член Братства тарасівців, співзасновник Української радикальної партії. У Чернігові створив видавництво народної літератури, сам редагував і коригував тексти, фінансував видання разом із меценатами.

У 1902 переїхав до Києва. Тут створив першу публічну українську бібліотеку, став членом Київської Громади та ініціатором культурних зрушень у місті.

Грінченко — лексикограф

Найвідоміше його досягнення — «Словарь української мови» (1907–1909), укладений у співпраці з дружиною Марією Загірнею. Чотири томи охопили понад 70 000 слів з літератури й фольклору. Це був перший уніфікований мовний кодекс українців.

Словник став підґрунтям для українського правопису в 1920-х роках і був відзначений премією Російської академії наук.

Родина і особисті трагедії

Його дружина Марія була не лише підтримкою, а й співавторкою. Донька Анастасія — активна учасниця соціалістичного руху, її арешт і смерть, як і смерть онука, серйозно вплинули на здоров’я Грінченка.

Смерть і вічна пам’ять

У 1909 році поїхав на лікування до Італії, але було вже пізно. 6 травня 1910 року він помер. Похований на Байковому кладовищі в Києві. Його іменем названо університет, вулиці, бібліотеки.

Грінченко залишив нащадкам не лише книги, а й приклад — як жити гідно, мислити глибоко і любити Україну дією.

Борис Грінченко — це символ епохи пробудження. Людина, яка зшила розірвану культурну тканину України словом, книжкою, мовою. Він жив у складний час, коли кожен крок українця — це був акт спротиву. І саме тому його спадщина — актуальна сьогодні, як ніколи.