Чикаленко - не лише табличка на фасаді: хто той чоловік, на честь якого названа вулиця в центрі Києва

Коли сьогодні читаєш новини про книгарню на Євгена Чикаленка, 7, легко сприйняти адресу просто як топографію - ще одна центральна вулиця між Хрещатиком і Золотими Воротами. Місто взагалі рідко читає назви вулиць. Для більшості це просто точка на маршруті. Але саме ця адреса пояснює, чому сьогодні в центрі Києва існують українські книгарні, медіа і читачі.

Ім’я тут не декоративне. Воно буквально про гроші, вкладені в українське слово.

Людина, яка фінансувала українство

Євген Чикаленко народився 1861 року на Одещині в родині заможних хліборобів. Він був не кабінетним інтелігентом, а дуже практичним господарем: впроваджував нові аграрні технології, механізацію, планування врожаїв, писав популярні книжки для селян про ефективне господарювання. Його «Розмови про сільське хазяйство» розкупили за тиждень - фактично аграрний бестселер свого часу.

Але головне він робив не в полі.

Він міг спокійно жити в межах Російської імперії як заможний землевласник. Натомість почав витрачати власні кошти на те, що тоді не приносило ні прибутку, ні безпеки - на українську мову, книжки і пресу.

Його фраза «Легко любити Україну до глибини душі. А ви спробуйте любити її до глибини кишені» була не афоризмом. Це був його фінансовий план життя.

Перша щоденна українська газета

На початку ХХ століття української преси фактично не існувало. Книжки виходили рідко, а щоденного читання українською мовою просто не було.

Саме Чикаленко став головним приватним донором газет «Громадська думка», а згодом «Рада» - першої щоденної української газети.

Кожного ранку в Києві можна було купити свіжий номер українською мовою. Не літературний журнал для вузького кола, а звичайну щоденну пресу - з новинами, політикою, оголошеннями. І її існування оплачував один чоловік.

Газета щороку приносила йому великі збитки, але він принципово її утримував. Його логіка була простою: без читача не з’явиться суспільство, без суспільства - держава.

У «Раді» працювали майбутні політичні діячі й інтелектуали, зокрема Симон Петлюра; друкувалися Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Іван Франко. Фактично це була перша українська редакція сучасного типу.

Якщо говорити сучасною мовою, Чикаленко став першим інвестором української журналістики.

Меценат письменників

Він підтримував не лише газету. Чикаленко системно фінансував культурне середовище, розуміючи, що текст існує тільки там, де є автори і читачі.

Він оплачував видання книжок, допомагав Івану Франку та Михайлу Коцюбинському, сприяв виданню словника Бориса Грінченка, підтримував Лесю Українку і родину Лисенка, заснував фонд допомоги письменникам, оплатив будівництво Українського академічного дому у Львові.

Фактично він фінансував не окремі проєкти, а саму можливість писати українською.

Політика через культуру

Чикаленко не прагнув посад і не будував політичної кар’єри. Але саме він ініціював скликання Української Центральної Ради у 1917 році. Його підхід був послідовний: держава виникає не з революції, а з освіти, преси і читання.

У щоденниках він постійно повторював думку - спочатку формується свідомість, а вже потім з’являються інституції.

Чим це закінчилося

Майже всі свої статки він витратив на культурні проєкти. Після поразки Української революції 1917-1921 років емігрував і жив у бідності. Українські громади за кордоном збирали кошти на його лікування. Помер 1929 року в чеських Подєбрадах.

Людина, яка оплачувала українську культуру, завершила життя без грошей.

Чому це важливо сьогодні

Українську державу зазвичай пояснюють через політиків і війни. Чикаленко показує іншу логіку: державу створюють читачі.

Без нього не було б першої щоденної української газети, частини літератури і значної частини інтелектуального середовища початку ХХ століття. А отже - і того культурного ґрунту, на якому з’явилися сучасні медіа.

Коли сьогодні в центрі Києва люди виходять із книгарні з новими книжками українською, це виглядає як нормальне міське життя. Насправді це результат того, що понад сто років тому хтось системно оплачував збиткову українську газету.

Тому адреса на Євгена Чикаленка - не просто топографія.
Це нагадування, що київська культура тримається не лише на авторах і видавцях, а й на тих, хто колись вирішив платити за саме право говорити публічно своєю мовою.