«Будинок тисячі вікон» у центрі Києва руйнується без реставрації

У самому серці Києва, на вулиці Тарасівській, 9-А, стоїть будинок, який складно не помітити — навіть у занепаді. Шестиповерхова споруда з унікальним внутрішнім двором-колодязем, відома як «Будинок тисячі вікон», стрімко руйнується. Попри охоронний статус, без реставрації ця пам’ятка ризикує перетворитися на чергову втрату для історичного Києва.

Зведений у 1913 році, будинок був символом модерного міста початку ХХ століття. Сьогодні ж він став символом іншого — хронічної неспроможності столиці рятувати власну архітектурну спадщину.

Спадщина родини Міхельсонів: амбіції й масштаб

Київ мільйонерів і меценатів

Замовниками будівництва були Міхельсони — одна з найбагатших родин дореволюційного Києва. Фрідріх Міхельсон належав до впливових підприємців і громадських діячів, володів кількома знаковими об’єктами нерухомості та активно інвестував у розвиток міста.

Будинок на Тарасівській став не просто прибутковим проєктом, а демонстрацією можливостей столиці, яка на той момент упевнено рухалася в бік європейської модерності.

Технологічний прорив свого часу

Комфорт, доступний одиницям

Для 1913 року цей будинок був справжнім дивом інженерної думки. Тут з’явилися:

• електричне освітлення;
• централізований водопровід;
• каналізація;
• ліфт — рідкість навіть для центральних вулиць міста.

Квартири мали стелі висотою понад чотири метри, оздоблені складною ліпниною. Це було житло для заможних мешканців, які сприймали Київ як місто майбутнього.

Архітектурна особливість, що лякає і захоплює

Двір-колодязь і «тисяча очей»

Головна візитівка будинку — замкнений внутрішній двір, оточений сотнями вікон. Потрапляючи всередину, людина опиняється під своєрідним «поглядом» будівлі. Саме ця геометрія дала споруді другу, неофіційну назву — «Будинок тисячі вікон».

Сьогодні цей простір справляє радше містичне враження. Київський краєзнавець Кирило Степанець, який нещодавно оприлюднив світлини будинку, назвав його «мовчазним гігантом» — і це влучне визначення.

«Порожні вікна-очниці створюють атмосферу, яку складно передати словами», — зазначає дослідник.

Після революції: шлях у комунальне минуле

Занепад розкоші

Події 1917–1918 років перекреслили первинне призначення будівлі. Просторі квартири поділили на комунальні кімнати. Колишня розкіш поступилася тісноті й хаосу, характерним для радянської житлової політики.

Згодом будинок частково використовували для освітніх потреб — тут розміщувалися приміщення одного з корпусів Національного університету харчових технологій. Перші поверхи зайняли музичні студії. Будинок жив, змінювався, адаптувався — але без системного догляду.

Сьогодення: порожнеча й руйнування

Охоронний статус без реального захисту

Нині будівля фактично закинута. Найбільше страждають верхні поверхи: перекриття руйнуються, вікна вибиті, дах місцями пошкоджений. Усередині — сміття та сліди мародерства.

Формально будинок є пам’яткою культурної спадщини. Фактично — він залишений напризволяще. Відсутність публічних планів реставрації чи хоча б консервації означає одне: час працює проти цієї споруди.

Чи можливе відродження

Питання без відповіді

Громадські ініціативи, зокрема проєкт «Реновація UA», уже звернули увагу на проблему. Але реставрація такого об’єкта — складна й дорога:

• нестандартна архітектура;
• замкнений двір;
• значні конструктивні пошкодження;
• необхідність залучення фахових реставраторів.

Без політичної волі, фінансування та чіткого бачення майбутнього будівля продовжить руйнуватися — незалежно від таблички «пам’ятка».

Чому це важливо для киян

«Будинок тисячі вікон» — це не просто стара споруда. Це матеріальне свідчення тієї епохи, коли Київ формувався як європейська столиця, із власними меценатами, амбіціями й архітектурною сміливістю.

Його втрата означатиме:

• зникнення унікального зразка прибуткової забудови початку ХХ століття;
• чергову втрату історичного обличчя Паньківщини — колишнього «Латинського кварталу»;
• підтвердження системної проблеми: охоронний статус без дій не рятує пам’ятки.

Київ не може дозволити собі розкіш втрачати такі будівлі. Бо разом із ними місто втрачає пам’ять, тяглість і повагу до власного минулого.