Роксолана Мережко
Сьогодні, щоб дізнатися про перекриття руху на Подолі чи відкриття нової кав'ярні на Печерську, нам достатньо двічі тапнути по екрану смартфона. Інформаційний шум став фоном нашого життя. Але якщо перенестися на кілька століть назад, виявиться, що Київ завжди мав свій унікальний, по-хорошому галасливий та затятий характер розповсюдження новин.
До Дня журналіста редакція Ти Київ підготувала невеликий екскурс в історію київських медіа. Розповідаємо, чому перша газета виходила лише після Різдва, як Поділ став центром свободи слова завдяки Магдебурзькому праву та де в Києві стояла перша «таємна» телевежа.
Княжі часи: глашатаї, віче та церковний інсайд
У Х–ХІІ століттях масової преси, звісно, не існувало — більшість киян просто не вміла читати. Проте інформаційний менеджмент за часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого працював чітко.
- Глашатаї: Це були офіційні державні речники. Вони з'являлися на жвавих торгових площах (насамперед на Подолі) та гучним голосом зачитували княжі укази, оголошували про збори війська чи введення нових мит.
- Громадське віче: Головний майданчик для дискусій та «живих новин». Сюди сходилися містяни, щоб почути виступи лідерів, посперечатися і з перших уст дізнатися про політичні розклади в сусідніх князівствах.
- Церковні амвони: Після Хрещення Русі у 988 році головним ретранслятором державних новин стала церква. Саме священники після недільної служби повідомляли парафіянам про головні рішення київського столу.
Для еліти ж існували літописи — наприклад, знаменита «Повість временних літ», яку писали ченці Києво-Печерського чи Видубицького монастирів Нестор та Сильвестр. Але це був радше аналог елітарної аналітики, недоступної пересічному киянину.
Козацька пошта та Магдебурзьке право на Подолі
Після навали монголів у 1240 році зруйноване Верхнє місто затихло, а все життя перемістилося на Поділ. Коли Київ отримав Магдебурзьке право, у місті з'явилися виборний мер (війт) та магістрат. Усі рішення міської влади публічно вигукували зі спеціальної вежі подільської ратуші — це був перший офіційний муніципальний рупор.
У козацькі часи інформацію доносили через гетьманські універсали, які доставляла розгалужена мережа козацької пошти. Швидкісні вершники передавали естафету на спеціальних станціях, завдяки чому новини з Чигирина чи Батурина долітали до Києва за лічені години.
Епоха паперу: ярмаркові листки та перша приватна газета
Справжні періодичні ЗМІ з'явилися у Києві лише наприкінці XVIII століття, і поштовхом для цього став... бізнес. Коли до міста перенесли масштабні Контрактові ярмарки, Поділ перетворився на міжнародний діловий хаб.
- «Київські оголошення» (1835 рік): Перша київська газета. Вона не була регулярною і виходила виключно під час зимових торгів після Різдва. Там друкували актуальні ціни на товари, курси валют та короткі міські плітки для приїжджих купців.
- «Київські губернські відомості» (1838 рік): Перше офіційне регулярне видання. Тут публікували розпорядження імперської влади, суху статистику та приватні оголошення.
- «Київський телеграф»: Справжній прорив і піонер незалежної приватної журналістики. Газета писала про реальні проблеми міста, культуру та економіку. Через свою сміливість та проукраїнські симпатизанти видання швидко потрапило під пресинг цензури й було закрите царським урядом.
До глибини кишені: Видавати українську пресу в Російській імперії було фінансовим самогубством. Меценат Левко Чикаленко, який фінансував газету «Рада», саме тоді вимовив легендарну фразу: «Любити Україну треба до глибини власної кишені».
ХХ століття: трагедія Бабиного Яру та ера «дивакуватих екранів»
Під час Української революції 1917–1921 років Київ пережив справжній бум україномовних часописів, але з приходом радянської влади преса стала монополізованою та заідеологізованою.
Окремою трагічною сторінкою є 1941 рік. Під час німецької окупації патріотичні сили намагалися видавати газету «Українське слово» та літературний додаток «Літаври». Через відмову співпрацювати з нацистами та пропагувати їхній режим, майже вся редакція, включаючи поетесу Олену Телігу та редактора Івана Рогача, була розстріляна в Бабиному Яру.
Поява телебачення та легендарний «КВН»
У 1951 році розпочалася абсолютно нова ера — на світ з'явився сигнальний номер газети «Вечірній Київ» (яка, до речі, живе й досі, але вже суто в діджитал-форматі), а паралельно в оселі киян почало проникати телебачення.
Перші радянські телевізори називалися «КВН-49» (за прізвищами розробників: Кенігсон, Варшавський, Ніколаєвський). Через крихітний екран, перед яким треба було ставити велику лінзу з водою, та постійні поломки, кияни швидко переінакшили абревіатуру на: «Купив, увімкнув, не працює».
Секретна телевежа на Хрещатику
Мало хто з сучасних киян знає, що головний символ телемовлення спочатку з'явився не на Сирці.
Першу київську телевежу побудували на початку 1950-х років прямо в центрі міста — у дворі телецентру за адресою Хрещатик, 26. Вона була значно нижчою за теперішню, а її сигнал покривав лише центральні райони та найближче передмістя. Трансляція йшла лише по кілька годин на вечір. Лише згодом, коли телевізори з'явилися в кожній квартирі на Дарниці та Шулявці, потужностей вежі на Хрещатику забракло, і у 1970-х на Сирці звели сучасну 385-метрову металеву конструкцію.
FAQ: Короткі відповіді для допитливих
Де можна почитати оригінали старовинних київських газет? Більшість значущих періодичних видань ХІХ–ХХ століть (зокрема «Київську старовину» та «Кіевлянина») повністю оцифровано українськими історичними бібліотеками. Доступ до них вільний на сайтах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського та Парламентської бібліотеки.
Чому журнал «Київська старовина» вважають культовим? Це був головний інтелектуальний майданчик кінця XIX століття. Попри жорсткі мовні обмеження Російської імперії, навколо журналу об'єдналися найкращі уми України: Михайло Грушевський, Іван Франко, Леся Українка. Вони публікували там унікальні історичні документи та етнографічні дослідження, рятуючи українську ідентичність.